Українські фільми «Це побачення» та «Прокидаючись у тиші» отримали нагороди на Берлінале
Українсько-німецький документальний фільм Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі «Прокидаючись у тиші» отримав спеціальну нагороду за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus на Берліналському кінофестивалі, а також 2500 євро від німецької благодійної організації для дітей Deutsches Kinderhilfswerk.
У картині йдеться про війну очима українок та дітей, що через російську війну в Україні вимушено знайшли прихисток у Німеччині.
Синопсис. Теплі сонячні промені падають на будівлі: у казармах колишньої німецької військової бази тепер живуть діти, змушені тікати з України. Вони катаються на велосипедах, плетуть вінки на галявині, повній польових квітів, оглядають порожні кімнати та коридори. У своїх іграх вони відкривають військові символи з минулого та пов’язують їх із власним досвідом і надіями. На тротуарі вони нескінченно строчать: «Путін, перестань вбивати людей».
Стейтмент журі: «Ми хотіли би присудити приз фільму, який пропонує ніжний погляд на щоденні ритми зламаного дитинства. Легка інтимність цього фільму є свідком тривалої радості, сили та невинності на тлі глибокої втрати. Ми були зворушені впевненим підходом фільму. Він потужно пробуджує відчуття місця та історії, оскільки пропонує важливий знімок актуального сьогодення».
Фільм Надії Парфан «Це побачення» отримав спеціальну відзнаку Міжнародного жюрі. Картина про життя у місті під час повномасштабного вторгнення була продемонстрована у межах програми Berlinale Shorts 2023.
Синопсис. Київ у 2022 році. На світанку містом мчить на шаленій швидкості автомобіль. Цей сучасний ремейк фільму Клода Лелуша C’etait un rendez-vous, знятий під суб’єктивним кутом камери в одному невідредагованому кадрі, відображає емоції надзвичайного стану, викликаного війною.
Стейтмент журі: «Замість паризьких парків ми бачимо імпровізовані металеві гаражі. Армійські блокпости займають місце Тріумфальної арки. Французькі готелі замінені покинутими будівлями, а церква, оточена гарматами, замінила Базиліку Сакре-Кер...»
Журі порівнює кіноісторію з однойменним короткометражним фільмом Клода Лелуша: «Режисерові вдається визволити фарсовий короткометражний фільм 1976 року і перетворити його на щось складніше, де нагальність має причини; це пов’язано з війною, а не з примхою мачо, тим більше, що український солдат у відпустці — сама жінка».
